плита на Меморіалі Слави у Старокостянтинові З наближенням 9 березня у Старокостянтинові пригадують, що колись був 1944 рік і місто визволяли від німецькиї окупантів. Традиційно біля Меморіалу Слави у центрі міста чиновники міської ради з одного боку, а райдержадміністрація - з другого, покладають урочисто вінки біля "вічного вогню".

І складається враження, що ні колишня слава, ні героїчні вчинки, ні страшні муки, у яких вмирали жертви фашистського режиму не здатні уже пробити заскорузлу іржу людської байдужості та очистити пам'ять від струпів хамства, зневаги та цинізму. Як не прикро, але саме у цьому році біля пам'ятника жертвам фашизму у присутності перших осіб міста вперше прозвучав привселюдно вигук фашистського вітання, якого не чула ця земля 66 років. І вже зовсім, по-сучасному, прозвучав відомий вираз Сергія Михалкова: "ніщо не забуто, ніхто не забутий". Це не означає, що ми осягнули якийсь особливий зміст цих слів. Ні. Пусті місця, яких не бракувало у патетиці Великої Вітчизняної війни ще 20-30 років, породили зворотню реакцію нового покоління.

Чи можна звинувачувати молодь у буйдужості до подвигу дідів та прадідів? Чому молоді люди глухі залишаються до трагедії планетарного масштабу?

Ті, хто пройшов горнило будь-якої збройної сутички, а таких вистачало на усі покоління воїнів Радянської армії, то добре знає, що пострілу кулі, яка тебе має убити, ти не почуєш. От і виходить, що молодь не почує того пострілу байдужості, який вразив наповал сумління.

Та все ж спробуймо прислухатися ми, хто ще не втратив ні слуху, ні болю і наважимося хоч зараз побачити тих підступних ворогів, які зробили свій постріл у майбутнє. Це потрібно, необхідно уберегти наших дітей, щоб вони не перетворилися на живі мишені, у яких націлюють свої постріли вороги українського народу - вороги нації.

Немає пророка у своїй вітчизні

Це було в той день, коли Ісус сказав свої знамениті слова: "Немає пророка у своїй вітчизні". Він говорив: "Всі пророки пророкували про мене!"

Так сталося і про Велику Вітчизняну війну написано тонни матеріалів, але чим далі ми відходимо від цієї людської трагедії тим більше переконуємося, що справжню історію війни так і не написали. Не написали, бо кожен хто інтепретував цю історію, то виходив із власної позиції і у першу чергу виокремлюючи у цій події свою особисту роль, не рідко принижуючи подвиг тих, хто загинув у боротьбі і не зможе ні відповісти, ні зазирнути у вічі "новітньому пророку". Тому несподівано ми помітили, що великі більшовицькі кумири та славнозвісні полководці перетворилися у жадібних людиноненависних і пихатих кар'єристів, які за задоволення власних амбіцій заплатили людськими життями та зруйнованими долями мільйонів.

Від німців юнаки рятували перш за все томи Леніна і Сталіна.

2 листопада 2009 року помер Феодосій Андрійович Баршацький, який і був тим останнім свідком героїчного вчинку молодих старокостянтинівців проти окупантів, чий подвиг комуністична система старанно приховувала, а не рідко цинічно принижувала.

На початку липня 1941 року залишки "непереможної" червоної армії втікали від фашистів так, що стояла лише курява. Нічим особливим не відрізнялася ця втеча і у Старокостянтинові. В місті залишалися тисячі мешканців, покинуті напризволяще школи, бібліотека, магазини, склади та партійні кабінети.

стаття у газеті Та були серед мешканців ті, хто з перших днів не сприйняв окупації. Група сімнадцятилітніх юнаків не могла спокійно спостерігати як поважні партійні дяді все покинули і стрімголов кинулися тікати.

Виховані на ленінсько-сталінській пропаганді хлопці так і не могли збагнути як це так, що комуністи покинули ворогам найбільше багатство – твори великих вождів. От вони ризикуючи життям врятували це "багатство" і принесли його додому.

Сьогодні такий вчинок, можливо, видаватиметься безглуздим, але з цього починалася майбутня серйозна підпільна діяльність першої відомої в Україні молодіжної підпільної організації. Це далі були і агітаційні вилазки і викрадення шрифту з друкарні для друкування листівок і диверсії на виробництві та залізниці.

Проте, юнаків фашисти арештували, а 26 лютого 1942 року життя 18 з них обірвалося на одній із південних околиць міста Старокостянтинова.

У перші повоєнні роки на території замку К.Острозького, де точилися найбільш жорстокі бої і число жертв сягало сотень, було у братську могилу поховано убитих, а на могилі встановили пам'ятник. Поруч було споруджено і пам'ятник підпільникам. Ось як колись про цей пам'ятник писала дитяча газета "Юний ленінець" у статті під назвою " Саша Чекірда": "У зоні піонерської дії нашого загону є старовинна фортеця, де поховані радянські воїни, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни.

Якось ми прибирали могили, розчищали доріжки, посипали їх піском. Нашу увагу привернула могила, в якій покояться двоє цивільних. Ім'я одного з них - Саша Чекірда. За що він похований серед воїнів? За який подвиг?" У пожовклій від часу замітці не зазначено імені другого цивільного - Михайла Покорного. Але не потрібно, мабуть сильно дивуватися, бо про героїв згадали діти: " Багато інших завдань стоїть перед нами: дістати номери газети "Комунар" з віршами Саші, знайти колишніх підпільників у місті Хмельницькому, які знали Чекірду і були з ним пов'язані, з'ясувати як вдалося поліцаям дізнатися про зв'язки Саші з проскурівськими підпільниками і куди зник зрадник Шуляк.
Ми не заспокоїмося, поки не розплутаємо цей складний клубок.
Червоні слідопити 7-го класу «б». Хмельницька область, м. Старокостянтинів, середня школа № 8".

плита Меморіалу Слави, де мало б бути прізвище Чекірди Олександра Іларіоновича Минуло багато часу. Червоні слідопити вже мають своїх онуків, а от розповісти правду про те, що у Старокостянтинові була перша в Україні підпільна організація молодих патріотів так і не спромоглися. Завадила їм монополія на істину, яку цупко тримали у своїх руках компартійні секретарі та їх приспішники.

Нині ви імен молодих героїв-підпільників не знайдете на пам'ятниках у Старокостянтинові.

Наталка Сльота