Опубліковано 16 березня 2006 року

Лідія Іванівна Ярохно (Проказюк) народилася в м. Солотвино на Івано-Франківщині в сім,ї службовців. Закінчила Хмельницьке педучилище та Камянець-Подільський педінститут. Працює вчителем рідної мови у Старокостянтинівській гімназії.

Її вірші увійшли до антології сучасної поезії Хмельниччини "Осик осінній сон" (2001), "Творче Поділля. Ювілей" (2003).

Зруйнованій церкві

(У 1984 році в селі Киселях Старокостянтинівського району було зруйновано унікальну дерев’яну церкву. Її валили танками два дні. Мої односельці мовчки спостерігали за цим збоку. Серед них була і я.

Руйнуємо байдужістю своєю.

Олесь Гончар, “Собор”

Ми не валили храмів - крий нас, Боже! -

Стояли осторонь, дивились - от і все.

А церква та давно на бабцю схожа,

Який, гадали, з неї вже хосен?

Її зв’язали тросами стальними -І заревіли танки навісні,

Покривши все пекельним чадом й димом.

Той дим і досі душу їсть мені.

Бо осторонь стояли. Ще й сміялись,

Що танк з натуги дибився, мов кінь.

Вона ж, мов бабця, Господа благала:

“Прости їм, Отче, й заступи. Амінь”.

Стара церковця не здавалась вперто,

Піднісши бані прямо в небеса.

Їй присудили варвари умерти,

Вона ж спішила душі їх спасать.

Тому й живем убого, темні й ниці,

Бо душі й досі в чаднім тім диму.

Колись за нас молилася церквиця -

Тепер нема молитися кому.

Моїм рідним – дідові Івану, репресованому в 1937 році, та бабусі Аллі замість Покаяння

Мій дід Іван творив пісні,

Високе й славне сіяв жито.

Мій дід поліг не на війні –

Він в тридцять сьомому убитий.

“Ваш дід не ворог…” – і пісні

бабуся нам його вручала

І тихо плакала ночами:

“Ваш дід не ворог, діти, ні…”

А ми були малі й дурні

Й соромились сказать відкрито,

Що дід поліг не на війні,

А репресований і вбитий.

За те, що не терпів брехні,

За те, що душу мав відкриту.

За те, що він творив пісні,

Високе й славне сіяв жито.

…І досі совісно мені

За сором, дітьми пережитий,

Що повстидались ми, дурні,

Відкрито дідом дорожити –

Співали ж ми його пісні

І їли хліб із його жита…

Пам'яті мами

Не докличуся, не дозовуся,

Не доїду і не добіжу...

Чом же рано ти так, матусю,

Перейшла споришеву межу?

На межі отій росяться роси -

Там ще й досі твої сліди, -

А над ними жайвір голосить,

Сумно хилиться сонях босий,

Що з городу забрів сюди.

Не дотягнуся, не дошукаюсь,

Бо зусилля намарні й малі,

Лиш молюся і каюсь-каюсь

Над горбочком святої землі.

Так самотньо, так гіренько-гірко...

Як же можна змиритися з тим,

Що цей горбик - твоя домівка,

А не хата, де з мальвами тин?

Боже правий, дай глузду й сили

З болем вжитись, що не мине,

Що не мама - її могила

Зустріча й проводжає мене.

Здаленіли і хата, і мальви,

Почужіли мої Киселі,

Бо немає у мене там мами,

І ні там, і ніде на землі.

Вернімось в європейський дім

Вернімось в європейський дім,

Хоч там давно про нас забули,

Бо сотні літ, вважай не чули,

Але ходім туди, ходім.

Бо й ми самі, згубивши пам’ять,

Питали, хто ми і чиї,

Й десь біля праху Тамерлана

Шукали витоки свої.

На нас у відчаї з могили

Дивилися Аскольд і Дір,

А Володимир з крутосхилу

Нас, мабуть, проклинав тоді,

Але ходім – таки, ходім!

Не оскверняймо дух Богдана,

Дум Кобзаревих біль тяжкий,

Бо українці ми, слов’яни,

Бо європейці ми таки.

Вернімось в європейський дім,

Та не з торбами за харчами

Якимись горе-прохачами,

А вдушах храми возродім!

Вернімось в європейський дім,

Як рівний з рівним, станьмо в ньому

Й більш не цураймось свого дому,

Бо варті ми його таки

Віднині, прісно й на віки.

То ж не вагаймося, ходім.

Для чого вірші я пишу?

Для чого віршами грішу?

Для чого рану невигойну

В своєму серці я ношу?

І що дадуть вони, чудні,

Усім, кому призначені?

Я ж бо не Драч, і не Костенко -

То ж маю право я чи ні?

Таки не маю, а - пишу,

Бо в серці іскорку ношу,

Бо я не можу не писати,

То вже даруйте, що грішу...

реклама