надруковано 8 березня 2007 року № 10 ( 754)

В організмі кожної людини, кажуть, є невичерпні і не вивчені досі резерви. Вони дають про себе знати лише в момент смертельної недуги, спричиняючи несподіване зцілення. Мабуть, такий же механізм самозбереження притаманний і організмові народу. Бо, коли покріпачена Україна втратила рештки своєї державності і перетворилась на “окраину” Російської імперії, Бог послав нам Тараса Шевченка.

Ця людина була обдарована щедро. У ньому поєднувались художник і поет, філософ і революціонер, пророк і мислитель. Однак найбільша Шевченкова заслуга у тому, що він вивів українців на широку національну дорогу, указав шлях, яким маємо йти. Наш геній навчав, що ми утвердимося в світі тоді, коли збережемо власну культуру, свою мову. Великий Кобзар сповна відчув велич і силу материнського слова, беріг його і не відрікався від нього ні за яких обставин. І коли сьогодні заброди азарови і доморощені левченки намагаються нав’я-зати нам думку про те, що “Шевченко був двомовним” , то це гірко слухати. Адже навіть кожен школяр знає, що Т. Шевченко не зі своє волі перебував у Росії, тому й виму-шений був викорис-товувати російську. До речі, свої твори, які він написав російською мовою, поет вважав “грі-хом”. Звертаючись до письменників українських, він закликає: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по- своєму. У них народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди… Чому В.С. Караджич, Шафарик і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались… щирими синами ма-терей своїх і славу добрую стяжали?”

Від великої слави, від заможного життя наш геній був за крок. Варто було лише заспівати “по московській”. Але не переступив він цього звабливого кроку і не поповнив ряди мало-росів, бо відчув себе по плоті і по духу сином свого народу. “Мені здається, - писав він, - якби батьківщина моя була найбіднішою, найменшою на землі – і тоді вона мені здавалася б кращою від Швейцарії і всієї Італії.” Тому й не дивно, що саме Т. Шевченкові українська нація дала на збереження свою пам’ять. І добре, що саме так сталося, бо він до кінця виконав її волю, її заповіт. Не можна тут не погодитися з думкою В. Яворівського, який зазначив: “Сьогодні ми можемо твердити: якби він, Тарас збайдужів, зламався чи бодай на йоту відступився від України, як Гоголь, - ким ми були зараз? Чи не числилися б у реєстрах вимерлих племен під назвою хохли чи малоросіяни?”

Отож, пам’ятаймо, що ми без Шевченка і рідної мови – ніхто. Пишаймося тим, належимо до нації, котра дала нам і світові геніального Поета – Пророка.

На жаль, і нині є чимало глухих і байдужих до Шевченкового слова. Що ж, це не дивно. Адже його геній не відкривається батькопродавцям і яничарам. Його розуміють лише патріоти.

Олександра Хоменко,

Член міжшкільного

Факультативу