Лідія Іванівна Проказюк (Ярохно) Немає у світі безпісенних народів, немає такої людності, щоб ішла по всесвіту німа. Однак, коли говоримо про українську пісню, то серце виповнюється особливою гордістю. Адже наша пісня давно з нами і шанована в багатьох державах і на усіх континентах.

Не скупилися на компліменти на її адресу вчені німець Гердер і чех Боденштедт, французький інженер Гійом де Боплан і німецький композитор Людвіг ван Бетховен. А Петро Чайковський захоплено зазначав: "Є музично обдаровані окремі натури і так само обдаровані народи. Я знаю такий народ. Це – українці".

Тому і не дивно, що навіть співаків до царської придворної капели набирали саме в Україні.

Понад триста тисяч пісень створив наш народ (і це при тому, що значна частина їх безповоротно втрачена). Можливо, ця цифра ні про що вам не говорить. Тоді для порівняння скажу: триста тисяч пісень – це більше ніж створили англійський, німецький та італійський народи, разом узяті. Пісня, за словами О.Довженка, "супроводжувала українця від колиски до могили", а сліпі гомери України – кобзарі, творці й популяризатори українських дум та пісень, називалися в народі "божими людьми". Мабуть, саме пісня і допомогла нам вистояти в роки бездержавності, бо була свого роду школою рідної мови, історії, громадянського становлення.

Так, саме вона, українська пісня, зберегла золоту нить пам’яті, мову і дух народу, розділеного штучними кордонами імперій, що намагалися з усіх сил позбавити нас власної самобутності, перетворити на безлику глину, "безязику отару овець". Адже пісня, як і мова, - це голос душі народу, її код, політичний вияв його працелюбності, волелюбної вдачі, характерне лише для нього образне втілення його історії, моралі, мрій і прагнень.

У пісні – велика і незбагненна об’єднавча сила. Мені не раз доводилося спостерігати, коли в тісному колі за родинним столом збиралися гості – люди з різними поглядами і переконаннями, смаками і вподобаннями, заводили традиційну розмову про життя-буття і, як водиться, гаряче сперечалися, навіть гнівалися на своїх опонентів. І тут раптом зринала пісня…

"Ой під гаєм зелененьким…" – виводив чийсь високий і чистий голос. Його обвивав другий, третій… І обличчя "супротивників" м’якшали, лагіднішали, світлішали погляди всіх присутніх, а голоси зливалися вспільну пісню, звучали все злагодженіше і злагодженіше. Навіть старесенька бабуся шамотіла щось своїм беззубим ротом, а обличчя її ставало натхненним і на очах молоділо. Бо це творилося диво – наша українська пісня. І кожен, маючи свій неповторний голос, уміло вплітав його у вінок інших голосів, творячи спільну велич і красу. У такі хвилини й сам відчуваєш себе частинкою чогось великого, сильного і несказанно гарного.

Однак, нажаль, не так часто звучать нині пісні в родинному колі. Тай серед молоді народна пісня, м’яко кажучи, не дуже в пошані. Багато хто зі школярів практично не знає жодної. Опитування, проведене серед шкільної молоді міста, підкреслює невтішні факти. Так, серед музичних уподобань старшокласників чільне місце посідає російська естрада – 58 %, 22% - надають перевагу поп- і рокмузиці інших країн, 10% - українській естраді, 6% - класичній музиці, і лише 4 % - народній українській пісні. Чи не тому, що рідна пісня рідко звучить за родинним столом, над колискою немовляти і розколюється наше суспільство? Чи не тому й виростають покоління безголосих, безпам’ятних, переймаючи чужі звичаї, мову й пісні, забувши святий Тарасів заповіт:

І чужому навчайтесь,

Й свого не цурайтесь!

Ви скажете: "Інші тепер часи то й смаки інші." Згодна. Але чому в душах сучасників – таких "освічених", "цивілізованих" – не може знайти місце народна пісня, що "голосна та правдива як Господа слово"? Пісня, яку за кордоном під час гастролей наших відомих виконавців слухають стоячи!

Чи не варто нам повчитися у японців, які трепетно бережуть свої прадавні традиції та пісню. Відомо, що до першого класу не приймуть маленького японця, якщо він не знає хоча б 10-12 народних пісень. Мабуть, саме тому Японія є однією з найрозвиненіших держав світу, що так береже своє духовне коріння. Тож нехай звучить наша пісня віл Карпат до донецьких степів, від Полісся до Криму. Пам’ятаймо: житиме наша пісня – житиме й Україна.

Лідія Ярохно,

вчитель української мови