З пам'ятниками старокостянтинівцям, дісно, за останні 2 десятиліття не повезло. На початку 90-х років минулого століття начебто і появилась тенденція до покращення ситуації, але, як кажуть, "прийшла нова мітла" і почала "мести". Правда "мітла" вирішила начисто вимести із свідомості все те реальне, що наштовхує на не прості роздуми про здобуття Україною незалежності, про ті ідеали, які надихнули українців до визначного вибору.

Саме тоді на зламі комуністичного режиму проростала жива і світла ідея справедливої народної України. Саме за цю ідею старокостянтинівці, як і більшість хмельничан віддали свій голос під час референдуму. Саме тоді на початку 1991 року, коли вирували пристрасті у творчих колах місцевих вчителів, лікарів, інженерів, художників виникла ідея встановлення пам'ятника жертвам голодомору 32-33 років. Ініціатори оголосили конкурс на кращий пам'ятник. Не відразу, але враховуючи масштаби підготовки, ідею підхопило керівництво райвиконкому. Вперше тоді відбулось і велелюдне обговорення запропонованих проектів. Вибір упав на найбільш цілісний з моральної і художньої точки зору твір Леоніда Шацила (відомого на Хмельниччині скульптора) у вигляді двох постатей, які стали у тузі опустивши голови. При цьому скульптор максимально обмежив кількість зображальних елементів, щоб увага неодмінно концентрувалась на скорботних виразах облич. До того ж скульптор досить уміло розташував фігури. А основна ідея полягала у тому, що той, хто зупиниться біля пам'ятника сам приєднується у коло з цими символами скорботи. Знаючи багато різних скульптурних композицій, то пам'ятник жертвам голодомору у Старокостянтинові можна сміливо віднести до найбільш художньо досконалих творів мистецтва. Тому потрапляючи "у поле дії цього пам'ятника" неодмінно виникають емоції туги.

Та нинішнім "геростратам" така пам'ять про голодомор не підійшла. Їм треба позбутися основної ідеї цього скульптурного твору, а за одно і свіжу копійку дати заробити "нужним людям". І ось вирішено напередодні 75 річниці цієї трагедії і всенародної скорботи пам'ятник знести. Замість нього в іншому місці (біля приміщення районної державної адміністрації) збудувати щось помпезне і "без усяких там скорбот": на задньому плані біла монументальна альтанка, а із неї виходить дівиця і урочисто тримає у руках стрічку немов би вітаючи тих, хто підійшов. Відверто кажучи, встановлювати такий пам'ятник голодомору - не по-християнськи. Навіть коли не даються до розуміння художні переваги існуючого пам'ятника, де художні засоби максимально поєднані з ідеєю твору. Зрозуміло, що зупинити нищення сьогодні ніхто не захоче, бо цього прагне мер, то підійдіть попрощатися до існуючого пам'ятника і ви відчуєте неодмінно всю тяжкість, страх, смуток і розпач, які супроводжували цілі покоління тих, хто вижив к голодоморі…

Микола Хіцінський