«Українські націоналісти насамперед захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір.»
С. Бандера

Цими днями великому сину українського народу – Степану Бандері, виповнилося б 98 років. Багато хто з нас до цього часу при згадці його імені хочуть лаятись. Але чи дійсно він заслуговує на таке ставлення до себе, чи не оманливе воно, чи часом старанно не нав’язане кимось? Хто ж він такий Степан Бандера зрадник чи син України?

Як завжди відповідь можна знайти в історії. Звичайно, її також можна по-різному прочитати, але чому б не взяти хоча б раз тільки чисті факти, і подивитись на ситуацію по-справжньому?

Степан Бандера (1909 - 1959) – політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галиччині в родині священика. З 1927 року член Української військової організації. Зі створенням у 1929 році ОУН став її членом, а згодом одним з керівників. У 1934 році був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув’язнення, а з початком війни у 1939 році був визволений.

Перейдімо від сухих біографічних фактів, до більш цікавих історичних подій, пов’язаних безпосередньо з Бандерою. Після вбивства у 1938 році лідера ОУН Євгена Коновальця, організація почала розколюватись. Частина молодиків, до яких належав Бандера, була проти орієнтації політики ОУН, щодо створення Української держави, яка на той час була орієнтована на допомогу лише одної держави – Німеччини. Бандера вважав, що потрібно налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати у свої лавах від репресій радянської влади. Проте, з наближенням нападу Гітлера на СРСР Бандера зробив ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів – «Нахтігаль» і «Роланд». Ситуацію, що склалась в стосунках між ОУН-Б і керівництвом третього рейху, влучно характеризує відомий історик Орест Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях».

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 року у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, Бандера провів в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави.

Йдучи на такий ризикований крок, Бандера, очевидно, розраховував, по-перше, на те, що німці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з українцями, які поголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення державності «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-визвольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності, а Гітлер своєї позиції не виголошував. Ця невизначеність, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзію про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого – створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій.

Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Невдовзі Степана Бандеру було заарештовано і відправлено до Берліна. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, Степан Бандера півтора року провів у берлінські в’язниці, о потім аж до вересня 1944 року перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

То чи дійсно Степан Бандера був Іудою, чи зрадив він нас? Кожен вирішує це сам для себе. Але, роблячи висновок, потрібно згадати ще один цікавий факт. 15 жовтня 1959 року у Мюнхені Бандера був вбитий агентом радянських спецслужб Б. Старшинським. Потрібно також і пам’ятати те, що у радянської влади була не дуже добра звичка знешкоджувати людей, які могли розказати правду про хід історії. Проте, була і надзвичайно корисна звичка – зберігати всі, навіть найменші, документи в архівах, докучливо все нотувати. З кожним днем ми дізнаємось все більше правди із засекречених документів. Ми скоро, все таки, дізнаємось істину…

Ганна Богомолець,