Знову лунають майже не щодня із місцевого радіо та на шпальтах підконтрольної газети гарячкові заклики міського голови не вірити своїм очам і "писакам". Це він і тільки він вправі вирішувати, що добре для Вас, а що погано. Усім іншим - зась.

Без будь-яких претензій на совість і повагу до чужих переконань та нехтуючи елементарну історичну правду, міський голова довершує свою "вендету" над існуючим вже 15 років у Старокостянтинові пам'ятником жертвам голодо-мору 32-33 років. Прикро не те, що хамство заполонило владні структури, а що його цинічно нав'язують іншим. І якщо хтось, можливо, вважає, що кроки міського голови викликані загостреним почуттям причетності до історичних подій та гіпертрофованою самопо-вагою, то, гадаємо, наступні документи зможуть елементарно спростувати навіть такий не надто ідеалізований образ "великого зодчого-господарника".

 

Наздоганяючи потяг

Чи був причетний Микола Мельничук до подій, пов'язаних із відродженням та формуванням нової демократичної ідеї творення міста на початку 90-х років минулого століття. Ось тут краще було б, щоб він особисто вказав справу, яку він зробив тоді для відродження міста.

Останній масовий захід протесту проти комуністичного режиму, де брали участь багато членів Старокостянтинівського Руху, відбувся 7 листопада 1990 року. Проте, це зовсім не означає, що рухівці обмежилися лише акціями протесту.

Саме активною діяльністю членів Руху по відродженню духовності відзначалися перші роки становлення організації у місті. Вперше ідею відзначення Дня міста (430 річниця) було запропоновано членами організації та розроблено Олександром Пажимським сценарій величного свята. Сценарій з великим успіхом реалізовано разом із владою. Не менш грандіозним було відзначення 100-річчя з дня народження Юрія Клена. Тут не можна обійти увагою вклад Віктора Кошуби. За його проектом встановлено пам'ятний знак на місці, де жив відомий поет. Незабутніми стали численні громадські обговорення питань облаштування міста, визначення пріоритетності напрямків розвитку, конкурс на відзначення пам'ятних знаків на честь засновника міста К.Острозького (переможець - Олександр Вербич). Не обійшли рухівці стороною і питання відродження української православної церкви, пам'ятаючи, що ще в серпні 1990 року їх прапори були освячені в православній церкві. Саме рухівцями на чолі з Миколою Хіцінським було утворено громаду і розпочато відновлення родинного храму Острозьких - замкової церкви Св. Трійці. Зрештою, першими взялись рухівці і за відродження замку князя Костянтина Острозького (Керівник - Олексій Коваленко).

Завдяки активній позиції двох депутатів-рухівців, і у першу чергу Олександра Лактіонова, вдалось навіть серед 76 депутатів райради ставити і вирішувати питання. Особливо гостро тоді вирішувалися питання земельні. До цього усього слід додати численні мистецькі презентації та читання, видання незалежного часопису "Голос громади" (редактор - Тетяна Скрижевська). І тільки два міста Хмельницький і Старокостянтинів на теренах області ще на початку 90-х років встановили пам'ятники жертвам голодомору. Тоді на конкурс було представлено 8 проектів і лише одному було віддано явну перевагу, зважаючи на довершеність проекту цілісності худож-нього задуму і художніх засобів. Буквально відразу пам'ятник було освячено православними священиками, які відправляли службу у поминальні дні почергово, в залеж-ності від конфе-сійних пріоритетів керівників міської влади. Однак, жодному правителю не спадало на думку зруйнувати цей пам'ятник до нинішнього року.

А де ж у цей час був Микола Мельничук?

Микола Мельничук вперше в приміщенні Руху, після сумнозвісного ГКЧП (серпень 1991 р.), з'явився вже в другій половині 1993 року, коли запахло місцевими виборами. На той час він трудився орендарем у колгоспному саду у с. Пеньки. При цьому орендував сад і землю майже до самої ліквідації колись успішного господарства. Ось такі були реальні здобутки Миколи Мельничука у царині відродження історичної пам'яті про голодомор 32-33 років.

Проте, ненависть до того, що уже було зроблено іншими і без нього, у Миколи Мельничука виникла і має цілком прагматичні, а точніше "шкурні інтереси".

Спочатку було "слово".

Першими "під роздачу" неправдивих обіцянок потрапили вуха депутатів міської ради, хоч переважній частині народних обранців міста абсолютно байдуже, що тут витворяє керівництво, аби їм було комфортно. Зрештою міський голова не напружувався погод-жувати щось із колегами по раді, а самостійно вирішив долю пам'ятника. Однак, при цьому не обійшлось без брехні і нехтування закону. Вже на повну потужність ве-лися будівельні роботи по спорудженню "но-вого" пам'ятника голодомору, а депутати навіть не приймали рішення про надання дозволу на проектно-вишукувальні роботи. Вже будувалися нові конструкції, а в рішеннях депутатам писали, що відбудеться лише перенесення існуючого пам'ятника.

І, навіть, на останній сесії 31 жовтня у рішенні №7 було зазначено: "Внести зміни до бюджетної програми "Виконання проектно-вишукувальних та будівельних робіт по перенесенню пам'ятника жертвам голодомору" та затвердити її в новій редакції згідно додатку." Взагалі мер так поводиться, що начебто це лише він і відкрив "духовно убогим старокостянтинівцям" страшну історію українського народу.

Але придивимось уважніше і у графі додатку до рішення зазначається показник користі - 90%. І це при тому, що загальна вартість нового пам'ятника сягне 453639 гривень, а це не мало не багато, а більше 45 тисяч гривень зникне в нікуди. Невже такі кошти викидати депутатам не жаль?

Хвали мене, губонько…

Ще не так давно міський голова вихвалявся у газеті "Наше місто": "Буквально на наступний день після святкування дня міста розпочнеться реконструкція центрального стадіону. У заходах передбачається і капітальний ремонт ЗОШ №8. На сьогодні завершується відповідний проект, розробляється кошторисна документація, і при умові, що у цьому році Верховна Рада прийме зміни до бюджету, розпочнуться значні ремонтні роботи у цьому навчальному закладі, що знаходиться на центральній вулиці міста." А що ж ми маємо насправді. А насправді ним було внесено на останню сесію міської ради проект Рішення 30 сесії міської ради від 31 жовтня 2008 р. N6 "Про внесення змін до бюджету міста на 2008 рік", де у пунктах 4.1, 4.2, 4.3 красується: "Зменшити річні асигнування … по будівництву очисних споруд по мікрорайону "Вокзал - II" на суму 220000 грн.; зменшити річні призначення на суму 38958 грн. … по проведенню реконструкції загальноосвітньої школи №8 згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2006 року №677-р.;… зменшивши річні асигнування … на суму 10550,04 грн. на реконструкцію стадіону "Центральний", затвердивши уточнений річний план 59449,96 грн." І це затвердили.

Цікавим є аргумент і пункту 4.5 цього рішення , де, зокрема, зазначається: "Збільшити бюджет розвитку за рахунок видатків загального фонду… "Збереження, розвиток, реконструкція та реставрація пам'яток історії та культури" КЕКВ 2123 "Інше будівництво" для будівництва пам'ятника жертвам голодомору та політичних репресій." Та знову ж таки поглянемо на рішення № 7. відповідно до даних додатку вартість будівельних робіт становить біля 300 тисяч гривень, тоді як робота скульпторів, або основний носій естетичного наповнення споруди, який і повинен втілювати ідею твору ( "Божа матір Покрова") оцінено скромно у 120 тисяч, або лише чверть від будівельних робіт.

Чому саме Покрова у "пантеоні" голодомору?

Основну причину міський голова виклав просто - проект споруди дістався задаром. А коли, як кажуть, "на шару", то і оцет - солодкий. От тільки чому ж такі захмарні ціни на будівельні роботи, немовби будівництвом займаються найвідоміші у світі зодчі. Адже за 300 тисяч у Старокостянтинові можна збудувати під ключ шикарний сучасний маєток, а не те, що невеличку альтанку з чотирьох бетонних опор на помості.

А головне, безумовно, наскільки символіка Покрови Божої Матері відповідає завданню увічнення пам'яті страшної трагедії українського народу. Адже питання такої масштабної антилюдської події навіть найменшим знаком не може перетворювати увічнення пам'яті у фарс. Ось тут виходить на передній план глибина почуттів як ініціатора встановлення нового пам'ятника, так і виконавця. А уявімо собі, що проект споруди, який дістався міському голові задаром, стояв і припадав пилом у якійсь майстерні через те, що не витримав нещодавно критики у порівнянні з іншими проектами, з іншими замовниками і зовсім не пов'язаний із голодомором. І як не намагаються Божу Матір прив'язати до голодомору на Україні, який вчинили атеїсти, християнська символіка Покрови має абсолютно відмінне значення. Ось як про Покрову говорив Митрополит Василь Липківський, який теж став жертвою сталінського режиму, але якого запідозрити у нещирості, або ж у нерозумінні православної віри не можливо: "Це велике свято - Покрова Божої Матері, що його ми зараз святкуємо, встановлене в Царгороді на спомин, досить незначної події. Коли одного разу Царгородові загрожувала небезпека від ворогів, мешканці Царгороду зібрались в церкву Богородиці, т. зв. Влахернську, помолитися, і от св. Андрій, що був тоді в церкві зі своїм учеником Епіфаном, побачили в церковній бані дивне видіння: Спереду стояла Пресв. Богородиця, що тримала на руках своїх омофор, (це одіж єпископська, що надівається на плечі й означає служіння людям), покривала ним людей, що молилися. Сама щиро молилася за людей, а побіч Неї стояли й молилися з Нею апостоли, пророки, мученики і всі святі. Це дивне видіння підбадьорило й утішило людей, а Господь допоміг їм прогнати ворогів.

Подія ця досить незначна, я сказав, бо на протязі історії багато разів і в землі грецькій, і в російській, і в інших краях, і навіть у нас в Україні, напр., в Почаївській Лаврі, чудесне заступництво Пресв. Богородиці наочно спасало від ворогів. Тому і в самому Царгороді, де це чудо сталося, воно зовсім не святкується. Але, от у нас на Україні Покрова - це велике свято, дуже багато храмів у нас збудовано на пошану Покрови Божої Матері."

Погляньмо і на інший символ Покрови, як на будинок храму нашого, Заступниці всіх християн. "Храм - місце релігійного єднання людей - це є найприродніша потреба всіх людей, якої б віри вони не трималися. Серед своїх осель кожний народ хоче мати й оселю Божу. Народи з найбільше примітивними вірами все ж будували величні храми для своїх богів, в яких зосереджували всі свої здібності й досягнення всіх галузів свого мистецтва. Храм усякого народу - це найповніший відбиток, найвиразніша пам'ятка духовного життя народу.

І жиди, коли навіть ще провадили кочівниче життя, жили в наметах, мали в своїм таборі і намет - скинію для свого Бога-Єгови, що її построїв пророк Мойсей на зразок, показаний йому на горі Синаї. От про цю скинію й пише св. ап. Павло в посланні до жидів, що ми сьогодні чули. Він коротко пригадує приміщення скинії і головні речі в них, а саме, що перша частина в ній звалася "Святе", і в ньому був свічник і стіл для хлібів покладення, а від "Святого" завісою відділялась ще святіша частина "Святе Святих"; перед ним стояла золота кадильниця, а в ньому був лише ковчег завіту, весь обкладений золотом, в якому зберігалось цвітуче жезло Аронове, посудина з манною-хлібом з неба і камінні скрижалі з написаними на них заповідями. Ковчег завіту покритий був зверху віком, на якому поставлені були постаті двох Херувимів, що покривали його своїми крилами. На цих Херувимах являлась слава Божа, тому й ці Херувими звались "Херувимами слави". В першу частину скинії - Святе - мали право входити лише священики під час відправ, а в Святе Святих входив лише первосвященик і то тільки раз на рік, щоб кров'ю від жертви на відпущення гріхів всього єврейського народу покропити віко ковчега. Тому воно й звалось "очистилище"."

То невже в Старокостянтинові новітні знавці християнського символізму вирішили підкреслити, що "невинно убієнні" є саме тими жертвами, чиєю кров'ю окроплено "віко ковчега". То, можливо, праві ті, хто вважає, що голодомор зовсім не геноцид, а профілактичні заходи заради любові до комуністичного режиму.

У так званому Старокостянти-нівському "Пантеоні жертвам голодомору" присутні символи як церкви так і омофору. А чи варто було нехтувати інтересами сотень як православних християн так і тих, хто не належить до православної церкви, але так само прагне схилити голову перед трагедією цілої нації незалежно від віросповідання. Чому ж тоді відбулось таке нехтування їх інтересами? І знову ж повернемось до Митрополита Липківського і подивимось, що він у далекому 1919 році говорив про подібний омофор: "Цю величну ідею - об'єднання неба з землею під одним всесвітнім омофором братерського єднання і служіння один одному і спасінню світу - затьмарила земна звичка до панування, прагнення до земної величности, що пройшла і в церковне життя і захопила найбільше його керівників. От, ознакою цього панування в церкві й величосности став і омофор керівників церкви. Бо що уявляє з себе тепер омофор на плечах архиєреїв? Це є не стільки ознака служіння церкві єпископа, скільки символ панування над нею, начальства в ній."

Чорний слід в історії

Традиція руйнування пам'ятників має глибоке коріння. Та старокосянтинівські екс-комуністи у цьому мають неабиякий досвід.

У 1974 році тодішньому керівництву на чолі із першим секретарем райкому КПУ-КПРС Володимиром Фурманом теж не прийшовся до вподоби скромний пам'ятник, який був споруджений на могилі воїнів, що поклали голови визволяючи місто від фашистів. Тоді комуністи теж "переносили" могилу із замку Острозьких до щойно створеного помпезного меморіалу слави.

Правда, Боженька все бачив і вже тоді попередив войовничих атеїстів своїм надзвичайно вивіреним способом, немовби звертаючись до нас, закликав не повторювати вандалізму.

В розпал дійства, в супереч здавалося б до найменших подробиць вивіреного сценарію, у головного бронетранспортера із трунами, де похапцем накидані були кістки визволителів, раптом заклинило колеса. Вся величезна кавалькада завмерла, невпинно спливав час, метушилися комуністичні блазні. Згодом Боженька відібрав у організаторів і розум. Нічого іншого придумати, ніж тягнути через усю центральну вулицю багатотонну машину, тоді так і не спромоглися. На асфальті проліг страшний чорний слід. Ті, хто йшов у колоні позаду транспортера з острахом обминали той чорний слід знущання над пам'яттю та останками героїв.

Постскриптум

Чому ж до цього часу мовчить церква? Чому мовчать православні християни і спокійно спостерігають як влада безцеремонно блюзнірськи насміхається над символами віри, а віровідступники спокійно маніпулюють світлим образом Покрови заради досягнення своєї зверхності і втіхи. Хіба ж не відспівували біля пам'ятника "Вічная пам'ять" і не окроплювали його свяченою водою?

Хіба ж не для християнина існують діла духовного милосердя: грішника направити, нерозумного навчити і допомогти пізнати правду?

У рішенні, яке підписав міський голова без застережень вказано: показник користі - відродження духовності мешканців міста. Але хто б ставив питання відродження духовності, а не Микола Мельничук. Йому б серйозно задуматися про свою духовність, честь як християнина, який нагороджений відзнаками церковними. Чи ж не для нього існують заповіді Божі: не перелюбствуй, не кради, не свідчи неправдиво проти ближнього твого. То якого такого "відродження духовності мешканців" чекає мер? Невже чекає, що і інші опустяться так ницо і собі кожен чоловік заведе коханку і почне брехати, красти і знову брехати?

Наталка Сльота